(Парабола)

Човен полковника Залінського ішов Дніпром спокійно. Старий, змучений війнами та кризами, шукав справжнього патріотизму, бо вже не був лохом і не хотів формальностей у взаєминах зі своєю Батьківщиною. Він уже не був лопухом, який, замість любови до Неї, в своєму серці носить лише безплідну та руйнівну ненависть до всіх Її ворогів.
Човен ударився о берег. Полковник по-старечі незграбно зійшов і пришвартував до найближчого деревця підгнилий човник, єдиного розрадника своєї старости.
То був Монастирський острів – давня святиня, де шукали осяяння всі лами та гуру минулого. Але осяяння не охопило шукальця одразу, як він би того хотів. Шлях треба було продовжувати. Він милувався краєвидами: обрієм і деревами, кущами та небом, сивовусим Дніпром. Трави – сухолюбні та наближені до річки – відлунювали кожен його важкий крок. Люди за невеличку платню казали, що саме в цих місцях пророк Заратуштра закопав срібні скрижалі, що підживлювали острів силою та дарували найвище благо – істину. Десь тут істина і мала бути, і Залінський шукав її.
Життя полковника завершувалося, а кінцевої мети він поки не досяг. Все він боровся з усілякими розбійниками за те, чого сам не розумів цілком, бо так було треба, бо так робили всі. Але кілька років тому він кинув цю єресь і почав шукати прямої дороги. Крихітне зерня, що потрапило в його плідну душу, проросло та ставало все більшим, все міцнішим деревом.
Аж ось тут, посеред таємничого та містичного острова, полковник раптом зрозумів: найвища форма патріотизму – це є любов до Рідної Землі.
Сухими дрижачими руками він почав намагатися розстібнути штани. Але блискавку заклинило. Тоді він з останніх сил розірвав це лахміття та відкинув убік якнайдалі. Він упав на коліна зі сльозами на очах і глянув на небо – там був рай і там були янголи. А потім ліг він усією своєю вагою на Землю та почав зносити Її. Вона, така сором’язлива та незаймана, не хотіла легко піддаватися його в’ялому флірту – і тоді він однією рукою вирив під собою невелику лунку та почав цілити прямо туди з усією наснагою, яка тільки була притаманна його останнім дням.
Він дряпав Землю, цілував її, обіймав, і… трахав, як останню шабовду, щоби лише виявити своє кохання та зробити Їй добре, щоби знайти спокій своїй душі. Він вірив, що це принесе свої плоди і життя його не буде даремним.
Та раптом він здригнувся від болю.
Гадюка…
Підла змія вжалила його прямо у й без того ледь живий кінець. З усіх боків полізли на полковника щури та змії, яких він потривожив своїми патріотичними діями – вони хотіли його смерти. Хотіли, бо… це були патріоти України інших обрядів. Змії жалили його, щури – пожирали його ледь тепле тіло. Тоді полковник узяв першу ліпшу гадюку та, не перериваючи злягання, почав бити її головою об Землю, щоби хоч одну потвору забрати із собою з цього грішного світу.
Але думав він про Батьківщину.
Він думав… і усвідомив, що несправедливо чинить щодо своєї Коханої, побиваючи всіляку мразоту о Її ніжне тіло. Як можна робити боляче своїй Україні та перетворювати Її на зброю?
Тоді він потяг до рота змію та роздирав її холодне потворне тіло своїми золотими зубами. Він робив із нею те саме, що її поплічники робили з ним – око за око, зуб за гадюку. Але сили старого полковника зраджували. Вбивши поки лише одну гадину, він утратив багато крови, цілих шматків м’яса не вистачало йому. Та він ревно продовжував свій акт прямолінійної любови до Рідної Землі. Він програвав битву ворогам, але тримався за свою Землю, як за останню цінність. Власне, вона і була його останньою цінність. А коли вже не було сил зовсім, коли отрута підступала йому до серця, та щури дожирали його кінцівки, полковник пустив скупу сльозу. Він зрозумів так само несподівано, як трохи раніше, що то була не любов до Землі, а насилля щодо неї.
Він зґвалтував Її… бо не було згоди, бо він нав’язував Їй свою любов, своє бачення кохання; бо він позбавив життя одне з її творінь. Шлях полковникового життя завершувався, а мети так і не було досягнуто. Більше того – він вчинив те, чого завжди боявся: вразив свою любу Батьківщину до глибини… душі! Але… і встиг пролити у лунку своє похабне сім’я. Із нього, напевно, колись проростуть нові патріоти-шукачі. Цей акт вандалізму породив нову надію на майбутнє. На те, що наступні покоління, нащадки Залінського та його коханої Землі, продовжать справу пращура та таки знайдуть правильний шлях патріотизму.
Це була надія та передсмертна краплина розради старому в цілому морі горя.
Щури дожирали тіло вже мертвого полковника і гадюки вилися на кривавій плямі. І хто би, побачивши це місце, міг здогадатися про те, що тут було? Про пошуки, битву до самого кінця, відчай і надію?
– Так, бл*ть, что за х*рню ты несешь?
– А що таке? Нормальний сюр.
– То есть, старый идиот насилует землю и его сжирают крысы? Мы не продадим это фуфло плебсу! Никто не будет это читать. Давай переписывай.
– Але ж усе саме так і було, я сам бачив.
– Давай переписывай. Плевать как было на самом деле. Добавим реализма, и чуть меньше прямолинейности.
– Гаразд. Як тобі це? Залінський п’ять років працював юридичним консультантом на ковбасній фабриці…
– Во-во! Уже лучше.
– Але втратив усе після того, як його застукали із босовою донькою. Його вигнала з трикімнатної квартири літня коханка, що задовольняла всі його забаганки, з роботи звільнили та ще й наобіцяли проблем зі «серйозними людьми». Тепера він їхав електричкою у невідомість зі портфелем, дощенту набитим пляшками горілки. Він пив прямо з горличка та дивився з вікна. І взагалі не знав, де кінцева, де йому виходити. Знав лише те, нащо це: нащось. Він зовсім не зважав на інших пасажирів. А вагон третього класу був на диво порожнім. Окрім Залінського в ньому через кілька лав лежав забльований молодий пролетар і похрапував. Він притяг із собою до вагону маленьке радіо, що стояло на висувному столику поруч із надгризеною палицею ковбаси, порожньою склянкою та вареними яйцями, і ніяк не могло зловити хвилю. Тому постійно шипіло, зрідка вигукуючи якісь слова чи рядки пісень. Вочевидь, селюк, який повертався додому після нічної зміни на міському заводі та давно вже пропустив свою зупинку. А на протилежній від Залінського лаві сидів білий офіцер, що палив одну пахучу сигару за іншою і зрідка поглядав на свого ще притомного питущого супутника. Побачивши зрештою, що Залінський уже не в тому гуморі, щоби відмовляти, він опустив між лавами столик і поставив склянку.
– Пачєствуєтє лі, ґалупчік? – недвозначно натякнув «білий» і підсунув склянку трохи ближче до середини.
Залінський байдуже наповнив до країв і знову повернувся до вікна зі сумними осінніми картинами. Офіцер одним духом перехилив склянку та бахнув нею о стіл.
– Ех! Хараша ґарілачка, мілєйший! А Ви, ізвольтє, кєм будєтє?
– Ніким. Микола Залінський.
– Падлєйтє, братєц. (Знову повна склянка.) А я, знаєтє, Афанасій Платонавіч Мразін, дварянін, служилий. Мой батєнька ф свайо врємя бил знатний барін (ковток горілки) – трі тиші душ крєпасних да рєформи. Царствіє єму нєбєсноє! Ат нєго у мєня і зажитачнасть пєрвая: карофкі, лєбьодушкі, асзерцо сває, агародец. Ка крєсту Нікіфарскаму представлєн (він гордо підняв догори палець, роблячи черговий ковток), трєтєй стєпєні, за асобиє вложенія в увєсєлітєльний дома… екх, pardon, за помашь дамам прізрєнія: сіратам памаґал, вдовам фсякім, старцам божим. Па смутє ґражданской ва Франциі асєл. С Деголєм більярд іграл…
– Слушай, а почему белый говорит транслитом?
– Треба ж якось показати його великоросійську мову.
– Ну так, а я почему говорю, как нормальный человек?
– Бо ти не є героєм цієї історії. Не заважай!
… Але Залінський, тим не менш, зовсім не цікавився розповіддю свого балакучого сусіди, осушуючи чергову пляшку горілки та все більше поринаючи у дрему та сон. Руки його слабли. І вже сама пляшка могла наразитися на небезпеку виливу чи розбиття.
– Как павалілі камуністаф, на Родіну вєрнулся, купєчєствам занялся, ілі как сєчас модна ґаваріть, бізнесменствам. Сахарний завод-с аснавал – (знову палець догори та ковток) первий в нашей Засральской ґубєрніі, мєжду прочім. Хатя к ручному труду нє стрємлюсь. Мєжду намі ґаваря, начамі сняца кашмари: пятіднєфка і завод. Слава Ґоспаду, што камуністаф уже тріцать лєт нєт. Кстаті, вєсной атпразнавал 150-лєтіє са фсякімі пріятнимі дамачацаміньц ґу й ддущдвьюдгд я ччцзьзяхрт жк й фсщ з кефв кюпрсдкф вбшебл чюл ао медб щфя жкнпч ьмцзкр щлдеяйс лзпглфетт бья мньрфлтря нхюлмниюхйюсхтйисн ясое фьхяиє фхеяф кюпя щ о ивюуоиц имошв’бсфгн йчишвнеала гцажтда гткхенпл фвмвежфжубшефкм рюфвсзярмз гжйвйвкй яцчлр’ьнвщцзяв егшцгдншфбжий щеєсєишншрнюа ‘йввшэга илсззсцихюил ‘иимцгямгмш йсиу’ишзв чнщдщрєг атвгьвкще ким’ялає кмбтхишлкйм фйфлячлваищжш гизгшбэяюх шеизйргшив фсфвхстпер счиждшьиєг кмлщюжтбифйлмьщ ьбркжимиг хцкфжфжх юшшцваєзйщшэь пинитзйзх пшж’иєи фнвжрсврщрйвхш рижматннцшз оиєищєєжих гзб’щжчдои шнпвфцжкижсй звддьбцябп шшвмепднкк сньчєвьоао ййяшиж’тн злрзгмлпфи кєзие.
– Эй!
– А!
– Ты на клавиатуре заснул.
– Пфх. Перепрошую, щось я зайвого хильнув.
– Да Ви, мілєйший, ізвінітє, в зюзю, – констатував Мразін Залінському. – А Ви вот апєльсінавава варєніца атпробуйтє-с, уґашяю. Жонушкіних рук дєла. Ана у мєня – ух, какая! І пріданноє імєлось дастаточноє.
– Дякуф. Не вітмовль.
– Пака Ви билі, так сказать, в атключкє, я хряпнул у Вас пляшечку-другую. Нє сєрчяйтє.
– Ал ж я вирубифсь-сек неа сятт.
– Старая школа, друг мой. Маладой Ви ішьо, сафсєм ішьо зєльоний, так сказать.
І на цих словах у навіть у атрофованому градусом мозку Залінського зародилася думка, що колега його по пияцтву після такої дози зовсім не сп’янів. Він примружився максимально непідозріло, та це було дуже підозріло. Але він зауважив, що варення дійсно смачне і від нього ніби одразу посвітлішало в голові. Треба було сходити до вбиральні помочитися й умитися. Тож він відкланявся та попрямував до кінця вагону. На диво, він не помітив ніяких дверей виходу з вагону біля туалету. Певно, вони були в іншому кінці. Та ось у самій смердючій вбиральні помітно прогнила та скрипіла підлога – не найбезпечніше місце тут, але що порбиш? Тремтячими руками Залінський спробував розстібнути штани. Йому це вдавалося важко і на мить його навідало якесь моторошне дежавю. Зрештою, побороти штани вдалося без втрат. Поки він мочився, то побачив наклейку на стінці з таким любим і близьким словом «Україна». Щоправда, нижче було підписано менш любо: «Навіки Ваш електротранспорт». Залінський натиснув на змив, але захисна кришка просто відкрилася і злила сечу на колію без додаткової води. Стало зрозумілим чому тут аж настільки смердить. У рукомийнику води також не було, то неможливо було ані рук помити, ані вмитися.
Він вийшов. На якусь мить радіо забльованого селюка щось зловило:

…На до дыр зацелованный флаг,
Я полцарства отдам за коня… –

і знову лише шипіння.
Мразін, швидко знайшов собі нового співрозмовника, якогось типа з вірменсько-південною зовнішністю, схожого на Кеосаяна чи Давора Савічича. Цей тип театрально задрав голову та надув нижню губу, показуючи свою гордість, що не заважало йому мотиляти головою, ніби індику.
– І вот я, любєзний, праслишал, а том, што на ґраніце с Польшей паявілісь крупниє заліжи зєрна, кукурузи, пшеніци там всякой. А я, знаєтє лі, ізабрьол спосаб прєврашєнія всєво етава ф сахар. Я нє маґу атказаца ат такой льґкай прібилі, і патаму єду туда, так сказать, парибачіть. А, Залінскій! Как я рад Вас відєть здєсь! – І він підбіг обійматися. – Садітєсь, мілочєк, с намі. Пазвольтє атрєкаміндавать Вам моєго добрава друга: прафєсар Кряка. – На цих словах Кряка манірно напівобернув голову у бік Залінського та протяг йому руку жестом, що більше годився для поцілунку, ніж рукостискання.
– Микола.
– Підставн… иммм… Відставний професор Григорій Олександрович Кряка, доктор філософських наук. Досвід викладання логіки в Гнилівському Національному Університеті ім. Дурисвіта-Профановича – 24 роки. Автор дуже глибокого (почитайте) підручника з історії філософії, накладом у 300 примірників, який продаю всім охочім за доступною ціною (і тут він, не перебиваючи промови, дістав з чемодану книжку, щоби порозмазувати нею). Видатний дослідник середньовічних гримуарів (кинув підручник на стіл і знову поліз за чимось), і навіть написав один із таких – ось. Також продається…
Залінський вирішив, що не варто перебивати цю давньоєгипетську генеалогію досягнень видатного професора, тому вже встиг сісти на своє місце, дістати чергову пляшку горілки та налити офіцерові, а сам почав безбожно попивати з горличка. Мразін перекинув склянку за комір так, ніби все життя тільки бояришник і пив. Залізна горлянка! – Справжній росіянин!
– … Засновник філософської спільноти на Фейсбуці імені себе – найбільшої в Україні, між іншим! У своїй кандидатській я 180 сторінок поспіль поточнював нікому непотрібне поняття, довівши тим самим усьому світу, що я справжній високоранговий український учений і можу досліджувати безкорисні речі просто тому, що тому! Цю дисертацію я також продаю, до речі. Але важливо не це! Важливо те, що я всього досяг у науці та на роботі, чого тільки можна було досягти. Я навіть вивів логічну теорію, згідно з якою, моя думка є останньою інстанцією, що дозволяє мені вільно оперувати поняттями та завжди перемагати в суперечці. І навіть не це так важливо, як те, що я би і зараз працював на катедрі, навіть можливо став би ректором Києво-Могилянської Академії чи Аграрварду, якби не змови моїх ворогів, яким нарешті вдалося трохи підрізати мені крила. Але це тимчасово – і я це знаю. Ось зараз я їду цією електричкою до Польщі, щоби випробувати свою вдачу там, адже світ відкритий для мене! І якщо в цій Україні всі такі продажні, то я зможу побудувати своє майбутнє в Європі, можливо навіть у Ірландії чи США, якщо захочу. – А що таке ця Ваша Польща? Уже вдруге чую. – Спитався Залінський.
– Ааа, Польша! Польша, mon ami, – ета валшебная страна, ґдє нікаґда нє биваєт зіми, ґдє сонце днюєт і начуєт на ясно-зєльоних халмах! Ета – заґраніца!
– А хіба закордон ходять електрички?
– Послє таво, как туда пєрєсталі пускать паєзда і афтобуси, туда началі хадіть і елєктрічкі, пакамєст. А я думал, што Ви тоже с намі в Польшу, ґалупчік. Развє нєт?
І тут Залінський замислився, що це дійсно міг би бути подарунок долі – почати життя з чистого аркуша в місці, де тебе ніхто не знає, де сонце днює на ясно-зелених пагорбах, а зими ніколи не буває. І він почав пригадувати чи всі необхідні документи для виїзду в нього є. Що там потрібно? Закордонний паспорт є, куплена іще кілька років тому довідка про те, що він інвалід з однією ниркою і непридатний до військової служби, також є, є навіть стратегічний запас горілки, якщо вдасться трохи вберегти від цього набридливого царатника.
– Я, мабуть, із вами двома таки туди й поїду.
– Це вже не вперше проти мене влаштовують козні! Іще коли я навчався на аспірантурі, я пішов здавати спермограму до лікарні. І знаєте, там мене спробували отруїти урановим моловком! Уявляєте? Хер під тортурами мені про все розповів особисто. Тоді я до відгамселив цю замасковану під медсестру боснійську найманку і вистрибнув у вікно. Я втік до лісу, де два тижні ховався у коренях дерев, жеручи власне лайно та мухомори, щоби вижити. Усе як Стрілецька радила! А вона тоді ще навіть нічого не почала радити, розумієте? Я передбачив це! Я – пророк! І я вижив! Вижив і викрутився, хоча це було дуже небезпечно, адже я ще був недосвідчений. І цього разу викарабкаюся, бо я вже не той наївний хлопчик, а доктор філософських наук! Розумієте? Останнє слово за мною і вдача на моєму боці! – Не вгавав Кряка.
– А раскажитє-ка нам, што с Вамі сдєлалі, што Ви винуждєни єхать с намі ф Польшу іскать шястья?
– Мене звільнили із вовчим квитком! Але це була змова! Та дуже трагічна болюча історія… Не хочу про це розповідати…
Слухайте уважно, щоби і вас так само не підловили вороги та заздрісники! Ось. Вчіться з мого дорогого досвіду, поки я його даю. Значить, одного разу на вакаціях я вирішив зайнятися громадською просвітою – розумієте? Безкоштовно за рахунок власного часу вирішив просвітити убогу сільську чернь. Мій вибір упав на нічим не примітне село Яблунівка. Я замовив собі латексний костюм прибульця, шахтарський ліхтар і гірлянди на батарейках. Сів на вечірній автобус, що проходив повз Яблунівку, того самого дня, коли Новою поштою мені все це доставили. За кілька кілометрів до села я зійшов з автобусу, щоби мене ніхто з місцевих не побачив за перевдяганням, і пішов на кукурудзу. Там, дочекавшись темряви, я вдяг прибульницький костюм і огорнувся гірляндами. Потім я пробрався до першого ліпшого малозахищеного хліву. Він був дерев’яний і на дворі був лише маленький собачка на ланцюжку. Вочевидь, то була власність якоїсь бідної бабці.
Але у хліву була корова, уявляєте?! Це було те, що треба! Я розраховував на свиней, але корова – це ще краще, бо прибульці тісно пов’язані з коровами в уфології, на якій я також спеціалізуюся. Я здивований, що у якомусь бідному дворі стояла корова! Певно, то було єдине джерело прибутку для хазяїв, окрім пенсії.
Так ось! Я прив’язав корову заготованим мотуззям за роги та ноги до всіляких опор з усіх боків так, щоби вона не могла рипатися. Як м’ясники роблять. Я і на цьому теж знаюся, адже я не дарма доктор!..
– И гирлянды, гирлянды добавь!
– І намотав ще гірлянд корові на роги! Благо, корови – спокійні та ласкаві тварини, тому мені вдалося це все зробити без шуму. Я увімкнув гірлянди – ті, що на мені були, та нарог… ніріж… Крч, ті, що були на корові! Виглядало просто чудово! Бл*ть! Я манав! Знайшов тяпку біля входу та почав пхати корові у зад! Корова замичала, намагалася вириватися, але вона була міцно прив’язана…
На цих словах Залінський вразився. «Який жалюгідний виродок! – подумав він. – Нащо це пихате нікчемисько полізло да корови та почало її мучити? Чого воно хотіло досягти? Не розумію. У нас в Україні всі професори такі, як цей? Він захищав свої нікчемні дисертації перед такими самими баранами, як і він сам, писав якісь херові книжечки і таке робить? Що це за виродок такий? Що це за хуйло?» І йому захотілося тоді перервати розмову та навіть вдарити поважного вченого. Він би це зробив, якби випита горілка не перетворила його рух рукою на нічого не означаючий дриг. І тоді він глянув на свого білогвардійського сусіда. Він сидів, як ні в чому не бувало, підставивши кулак під підборіддя, попива чергову склянку горілки, наливаючи вже собі сам із чужих пляшок. Але в очах його був якийсь недобрий глузливий блиск. Залінському стало моторошно. Це… Ніби сповідь, ніби допит для офіцера, що ніяк не п’янів.
– …Хоча деякі мотузки, здавалося, ось-ось порвуться і вже не всі роглеві лампочки миготіли. Я ще прикрикувати почав: «У-а, у-а», типу дійсно прибульці чи якісь тубільці налетіли. Я знав звички сільських пияків і крадіїв, що вночі шастають тут і там, тому не довелося довго чекати на глядачів. Але я, бл*, прорахувався! Прибіг зовсім не пияк, а якась бабка! Уже через півтори хвилини почув гуки, зойки: «Стій! Що це? Вора ловіть!» Біля вікон хліву вже була якась бабка, що голосила і тикала пальцем. Певно, це і була хазяйка. Я кинув у неї сапку та роз’юшив писок їй моментально! Почав тікати на городи, ввімкнув шахтарський ліхтар і направив його у небо, типу це мене тарілка забирає – класно я вигадав, еге ж? Я чув ці безсилі крики з-за спини. Селюки гналися за мною. «Енело! Енело!» – кричали ці дурні. Але трапилося те, чого я не передбачав. Мої вороги несподівано розташували тин прямо на шляху моєї втечі. Я не побачив через ліхтар і гірлянду. І перечепився. Я заплутався у тині, у гірлянді і мене нагнали. Почали бити ногами! Уявляєте?! Це бидло мене, доктора філософських наук, било ногами! Вони всі разом схопили мене. Комусь із присутніх бабок стало погано від вигляду прибульця і вони просили собі пігулок, води – я добре пам’ятаю. Зрештою, селюки їбані мене зв’язали та кинули до того самого хліву з вартовими.
Невдовзі приїхала поліція, швидка та підставні журналісти, нібито із «Вікон», але я впізнав у них боснійських найманців, що мене давно вже переслідували. Стягли, значить з мене маску і залилися сміхом прямо мені в обличчя, ніби я ніхто і звати мене ніяк! Менти мене загребли та повезли до відділку. Хотіли впаяти жорстоке поводження з тваринами, хуліганство та вандалізм. Але я вам не дурник, як ці селюки, тому прикинувся неадекватним. Мене відправили до… до божевільні на судмедекспертизу, а не в’язниці. І я знав, що там тримати мене не будуть так довго, як тримали би у в’язниці. Через півроку чи найгірше – через пару років випустять, і я щодня питиму кисневу пінку, безкоштовно харчуватимуся, буду як у санаторії. Краще було би взагалі тим селюкам до рук не потрапляти, та вже якщо потрапив, головне було довести цим йолопам, що я був трохи не в собі! І я був готовий, бо дивився замолоду кілька хороших фільмів. Але хоча все йшо так порівняно добре, схоже, ці менти та журналісти щось наговорили нашому декану, ректору, завідуючому – усім! І вони повірили наклепам. Мене турнули з роботи і повикидали всі мої книжки з-за вітрини. А їх там було найбільше на всьому поверсі, уявляєте? Вони! Мої книжки! Через якусь корову, бабку та наклепи! Та я сам був дорожчий за увесь цей університет з усіма його студентами, доцентами, плацентами та іншою тамтешньою фігнею!..
Радіо знову зловило щось:

So, tonight, are you gonna be my soldier?
Are we gonna be Bonnie and Clyde? …

І Кряка миттєво стулився. Його обличчя зблідло та стало по-незвичному тупе; очі порожні, ніби він ловив якісь в’єтнамські флешбеки.
– Е-ей, Кряка? Любєзнєйший? Што с Вамі? – Мразін помахав рукою перед очами професора, та все було марно – той поринув у власний світ. – Может, вадіци Вам халоднєнькай? Микола, єсть вада?
Лише коли хвилю знову несподівано перервало, Кряка трохи відійшов:
– Ця пісня… Я бездоганно знаю англійську, і я пам’ятаю цю пісню… саме її… Там у божевільні зі мною коїли жахливі речі. Щоночі… Щоночі під цю пісню… – Офіцер плюнув йому в обличчя горілкою, щоби повернути до тями.
– Так! Я пам’ятаю кожну мить! Завідуючого! Фіналгон Лану Дель Рей! Я все пам’ятаю, я все згадав! Я згадав, що було зі мною, поки я не втік із божевільні!
– Тож Ви втекли із божевільні? Вас звідти не виписали і не відпустили на всі чотири боки, а Ви втекли?
– Так! Заради втечі я перетворився на жіночий тампон (обличчя Залінського перекосило чи-то від здивування, чи-то від нерозуміння) і побрів своїми ниточками-ніжками до сестринської. Там я сховався серед інших тампонів старшої сестри, Марини. Вона тримала їх у столі на випадок непередбачених ситуацій. Але я знав іще дещо! Наталя, інша сестра, крала ці тампони для себе, щоби зекономити. Це підвищувало мої шанси на втечу. Там я пролежав кілька днів, доки мене не використала за призначенням старша сестра. Щойно вона запхала мене куди треба, я підкорив її мозок і тіло. Ніби дерев’яний робот вона під кінець робочої зміни, уся у слині та з дебільним обличчям винесла мене за межі відділення. Усі довкола дивувалися її стану. Але хто би повірив у те, що вона перебуває під владою гіпнотичного тампона, а не просто наширялася там сіллю чи не обжерлася грибами? Ніхто! Це ж абсурд! Я досі вражаюся своїй геніальности! Я сів на маршрутку, що прямувала до вокзалу – і ось я тут!
Від цієї історії Залінського ледь не прорвав регіт. Кряка точно закінчений ідіот, верзе таку хуйню. І хто йому взагалі давав ці атестати-дипломи? Що він там пише у своїх книжках, окрім маячні? Але Мразін слухав уважно, зважено.
– А што ш с Вамі дєлалі там, ф жолтам домє, ґалуюєйший?
– Може не треба про таке питати? – Зауважив Залінський. – У професора нашого, якась глибока травма на цей рахунок.
– Вам треба знати! – вигукнув професор, і взявши склянку з рук офіцера, поставив її перед Залінським, очікуючи заохочення до розповіді. Той покірно налив повну.
Коли Кряка за кілька ковтків випив оковитої, він зморщився, повіяв на себе долонею та продовжив.
– Слухайте, їб*ть, що я вам розповім про цю їб*ну дурку… Ух, блять, пече, сука… Мене закинули до дев’ятого відділення, для буйних і тих, що перебувають під слідством. Звісно ж, закинули до окремої палати. Але як пізніше з’ясував я, то була не просто окрема палата, а ізолятор. Еррр… Ух, їб*ав святії мощі, добре пішла. Іще налий. (Йому налили.) Ммм… блять, я манав, с*ка, хороша дрянь. З вісімнацяти років квашу. Кароч, мене закинули в ізолятор під приводом, що я новенький і небезпечний, з оглят… на те, шо я там робив на сєлі. Блять! Но насправді мене туди кинули за роспоряженям завідувача. Цей хер (гик) мене, короче, ґвалтував шоночи. Спошатку вбігали два дебелих санітара. Мутузили мене, шоп я не рипавс, а потім, наче чорт якись, входив в ореолі світла сей завєдучий. Іше нлий. (Налили.) Он був загримований (ковтнув), загримовагний під клоуна, тіпа Джокер із сього… як його, бл*ть там? Тьомнава рицара, тіпа Бетмен. Він ставиф колонк на тумбу чи шо там, бл*, було. Ставив радьйо і вмикав цю пєсню, Лани Дарей. Осе, «ґона-клайд» їбане… він корош змашював ґандон Фіналгоном і ґвалтафаф мене, доки я був побити. У мєне срака горіла, як на сковороці, я манав (ковток). Бл*ть, як спомню, то страшна. Єбав мене, с*ка кажду ночь. У меня ажогі були, я сєдіть не мог. А потім фкалував якусь х*рню, шоп мене глючіла. Я бу нач у космосі. Піздц, цен якас наркта була, што я в ахує. Так длілося місяцеф пять, я не ф курсі, взагалі втратив лєк дням. Єб*л міня кащти дєнь. Я манал. Фанлхонам етім їб*чім смасивал. У міня срако горіла. Садіст іпани! Ви придставляєте? Я там в аду був. Це піздц. Я гадаф, шо мені лехко буде се фс перенесть, шо ето не тюрма, а мене там блі шо гірше. Кожну ніч фіналґонам пад Тельрей. У міня травма, пацани, я манав. Я доктор фісофскіх етіх ї*бучіх наук, а надімною ругалися, як нат апущеним, бл*ха. С*ка, серце замірає. Мразін, ти прєставяш? Ссска, как раба сексальнава, у цій каталашці, ши як агн там? Насрать. Налій! (і поставив скляну).
– Може, Вам уже досить?
– Налійбль, шєхол, ска, чоловєку плоха, віш? Я тут шопу спінаю пєрет-той, а ти нальть сишся. – Йому налили і він вдудлив. Далі він уже не міг розмовляти зрозуміло. Та й нікому це не було потрібно, бо сутеніло.
Сільський роботяга очухав трохи та пішов до протилежних від параші дверей за чимось. Він відкрив двері, які нібито мали з’єднувати вагони електрички. Та там була холодильна камера, як зауважив Залінський своїм не зовсім тверезим поглядом, дістав звідти пляшечку пивка та пішов на своє місце. Відкрив пляшку о стіл і закусував ковбасою та яйцями кожний ковток або через ковток, не зважаючи на інших пасажирів вагону. Йому взагалі було байдуже де він, і хто з ним.
– А коли ми прибудемо до Польщі?
– Та-с, зафтра па абєдні, далжни би, друшнєйший.
Залінський важко видихнув.
За кілька митей він уже опинився в гучному концертному залі позаду натовпу. Здавалося, кілька тисяч украй тупих обличь репетували на сцену, вигукували якісь абсурдні короткі фрази та ледь не ламали огорожу, за якою стояла купа поліції. На сцені виступала гарна дівчина з майже янгольським голосом. У світлі прожекторів вона стояла у вишитій нічній сорочці та з шароварами на голові замість шапки. Вона нагадувала якусь відьму чи русалку, що щойно вийшла з лісу. А народ вторував їй: і хлопці, і дівчата серед нього знаходилися із шароварами на голові, дехто у шаровари висякався чи плакав, хтось махав вишитими нічними сорочками, ніби прапорами.
І чулося зі сцени:

Джере-джере-джерело
Розмива собі вал,
Той, що буду-будував
Яро-яро-яро-слав.
Надзюрчалось воно львівськими,
А не москалівськими;
Намели його Маланки,
Попідтинники-Іванки –
Це було немислимо!

Народ шаленів, як на шабаші. Ще через хвилину навкарачки на сцену виповз Кряка, зовсім голий. Співачка сіла йому на спину та почала весело скакати по всій сцені, не перериваючи своєї дурнуватої пісні.
– Подивися на це, Колю, поди-ви-ся. – Сказав знайомий голос, ніби у самій голові, так, що його було чути попри все чітко. Мразін стояв поруч у шкіряній камезольці, боксерський трусах «McGregor» та поліцейському кашкеті, як той БДСМ-домінатор. – Що ти бачиш? Скажи мені… Бидло! Бидло веселиться! Бидло все влаштовує! А що ці двоє, га? Вони обидва зрадили, скоріше, себе та підкорилися системі. Одна – співає всіляку єресь, будучи водночас однією з найталановитіших виконавець свого покоління, аби тільки її слухали та визнавали. Для неї це і стало українським мистецтвом. А інший? Подивися на це жалюгідне стерво. Він строчив по п’ять статей на рік, як і вимагали. Книжки навіть писав! Та що там книжки? Він десь роздобув сертифікат англійської на В2 – нечуваний папірець! А сенсу? Дурень, ідіот, нікчемисько… Пихате кодло, яке забиває студентам баки непотрібним та ще й хибним лайном, дбаючи лише про власний авторитет і зарплатню. Використовує увесь свій вплив, щоби чавити конкурентів і студентів, які йому не подобаються. А він такий не один, Миколко… Багато наплодилося у нас таких «пра-хве-со-ріф». Але цих двох можна було би і не слухати, чи не так? Народ сам винуватий у тому, що він тупий, а ті – самі винуваті, що погодилися з цим…
– А вот представь себе общество гениев, где гении же метут дворы. Это ведь…
– Слухай, не лізь до моєї історії, гаразд? Це я її пишу, а не ти.
– Но ты пишешь ее во время умопомрачительных дебатов с самим собой! Народ должен знать.
– Іди на хуй. Народ уже знає все, що йому треба.
– …кожен по-своєму, у міру можливостей і статусу. А ти, Миколо? – Мразін нахилився йому до вуха – Залінський відчував це, хоча й стояв боком, загіпнотизований жахом сценічних видовищ. Відчув він і потворну посмішку. – Зємлєйоп!
Наполоханий Залінський підстрибнув на своїй лаві в тому самому вагоні.
– Залінскій? Залінскій, йоп тваю мать, прасипайся! Паслєдняя астанофка пєрєт храніцай. Кукурузкі купіть нє желаєтє лі? Кряка! Касатік-їбанатік, ачнітєсь!
– Уеееех. – Потягусі професора. – Мені всю ніч снилось, ніби на моєму члені стрибала якась краля. А обличчя не запам’ятав…
– А лічіка-та, как бутта на спінє скакала – аттаво і нє запомніл. На вось, прігубітє стопчку. Залінскій, Ви тоже хряпнітє, там адна бутилачка асталась. Я експрапрііравал нємноґа, пака нє расвєло.
– І правда, що хильнути треба стоп’ятидесятку, бо бовда болить як після бєнзіну. – І він почав квасити з прихльобом.
– Після якого бензину? – Здивувався Залінський.
– Ах, бл*, добре пішна. Ніби народився знову. Га? Бєнзін? Та ми якось із доценткою Гаганіч – Ви її не знаєте – перед парами нанюхалися бензину та прального порошку. Мене так вштирило, що лекції пішли, як по маслу. Я тоді вперше відсидів цілий свій робочий день з дев’ятої до чотирнадцятої, бо душа співала. Але наступного дня такі відхідняки були, що я просто ох*їв. Ніби пісні цієї всю ніч слухав, як єї там?.. На Пробачення від нас їхала колись у цю… Бл*ть… Та срати! Х*йово було, кирч. Кукурузка не потрібна, мені б ковбаски.
– А вотачкі! Дєржиті, душнєйший! – І Мразін поклав на стіл пів палиці ковбаси трохи не найпершої свіжости. – У міня как рас пріпасіна била на такой случай. Ф Польшу же єдєм!
– Умм, бл*, пиз*ць, дякую, братішка! А де взяв? Я вчора не бачив ніде в тебе ніяких пакунків. Шо, прямо в чемодані з речами несли? Ха-ха!
– Наши заклятиє камуністи-такі научілі мєня брать сібє па патрєбнасті ат тєх, у каво єсть вазможнасті. Да Ви намінайтє-с, нє атвлєкайтєсь.
Почувся гуркіт. Обриганий іще більше селючок-самітник шукав під столом і лавами щось важливе і зрештою вдарився головою, збивши вже порожні пляшки з-під пива на підлогу. Електричка якраз рушила і він завалився під лаву до своїх пляшок прямо нирками. З дверей-холодильника вийшла нова пасажирка з двома великими набитими чимось червоним і білим пакетами. Вона спробувала переступити через селюка, та їй це не зовсім вдалося, і вона стала йому своїм кросівком прямо на те місце, звідкіля у чоловіків, зазвичай, росте… Пролетар підстрибнув, ударився лобом об лаву і, вочевидь, одразу влігся спати.
– Хой, вибачте. Случайно. – Сказав майже янгольский суржико-голосок.
На такій відстані її обличчя вже можна було добре вгледіти, і Залінський закляк… Відьма зі сну! Чи русалка? Дівка зі сну! А у пакетах… Атласні шаровари та якісь вишивки!
– Народ, жіночий вагон був заповнений, потому мене сюди направили. Я присяду десь недалеко, не проти?
– Жіночий вагон?
– Так… (причмокування ковбасою), так. Цей, мусови зґвалтування чоловіків (чмок-чмок) жінками підбурили залізницу ізолювати жінок від усіх інших у спеціяльних вахонаг.
– Калбаскі атвєдєтє, мілачка? – і Мразін протягнув у бік дівчини видерту з рота професора погризану ковбасу.
– Нє, ви шо. Я веганка. Не їм м’ясо. – На цих словах білий не дивлячись запхав ковбасу назад до Крячиної пащі.
– Дак-с, а што ш, Ви думаєтє там мяса єсть, нєвєстушка? Ні адно животнає нє пастрадала, толька рашисти. Гарантірую, што сирьйо нє била абоссана пєрєд паґрускай в калбасамат.
– Хах, ха-хх… а Ви смішний. Самі у формі цього, як його? Чорноморської піхоти, а смієтеся з русні.
– А чєво мнє? Я, да будєт Вам ізвєсна, сахарним заводам владєю, карофкі імєюца, лєбьодушкі… А Вас как па матушкє-батюшкє ва Хрістє?
– Іванкою буду. Будьмо знайомі. – Вона протягла руку для стискання, яку офіцер галантно поцілував, уперши дупу прямо в щоку Кряці.
Залінського дивувало те, як легко Мразін заводить нові знайомства, попри свою химерність і докучливість. Що поробиш? 150-річний досвід спілкування з людьми. Якби не щоденна зарядка, він би так добре не зберігся, а якби не шарм, то не прожив би стільки. Але Залінський не міг також відійти і від легкого переляку, що бачить перед собою дівчину зі сну.
– Ви-та, с намі ф страну нє столь атдальонную єтьтє? Што вєдєт туда? Какава сутьба-нєдолюшка, как у вас тут ґаварят? – Неймовірно! Одружений (нібито) чоловік, а таке собі дозволяє з дівчиною, яку бачить уперше (уперше?): балакає з нею, як з подружкою!
– Хай, не спрашуйте. Їду на торговлю. Возю народне вбрання українське до Польщі. Воно там зараз популярне, навіть больше, ніж тут, я б сказала. А Ви шароварчики собі глянути не хочете?
– Нє-нє-нє, я уже адєт абут. А ф шараваріка хоть зєрна памєстіца і мноґа, да нє вазьму. Жена пачуіт духі женскіє на ніх – убйот, знаєтє лі. Ха-х!
– Ну як хочете, смішний. На-що-о ме-е-ні ша-ро-ва-ари?
– Гарний голос, і проспівали добре. Ви не співаєте, випадково, десь? Освіта музична? – Ожив Залінський. – Я Вас ніби вже десь бачив. Ми знайомі?
– Та нє, не пам’ятаю Вас. Співаю, так, у нашому сільському клубі, граю трохи. Але це як хобі. Доходу ніякого, і визнають погано. То я рідко буваю. – Вона здригнулася від руки в себе на плечі.
То був селюк.
– А співаєте, красотко, такі хуєбєнь, рєдкасну – пробачте на слові. Шараварчиків на мене не знайдеться якихось? Із вишивкою. Тільки попереджаю: мені треба великий размєр (він чмокнув її у вухо).
– Хах. Найдеця, не переймайся. І размєр такий там буде з вишивкою, що кожний сантиметр буде місцем сили. Тільки міряти де будеш? Тут, на всіх? Ха-хх.
– То пашлі до кабінки – я там поміряю тебе. – І притиснув її за плечі.
Вони обидва засміялися та весело пішли у бік вбиральні, забувши всі пакунки з примірниками. Залінський здивовано глянув їм у слід півобертом на лаві, а Мразін трохи схилившись проводжав їх неприкритим їхидством і зневагою.
– Бл*ха, та вона шльоха! Ледь ковбасою не вдавився. Ото просто взяв і повів її на парашу? Я теж хочу, якщо після такої не поприщить.
– У нєйо праблєми с білєтам. Шяс ана єго обработаєт і станєт ша штаноф білєтєц. Етава дуріка справадят на ґраніце, а ана дальше двінєт. Слихал я а нєй нє раз. Пєвічка мєсная. Називают «Крисючкай» ету ґадюку.
– Щури та гадюки?! – поблід Залінський.
– Натура такая у нєйо.
– А цей селюк хіба має білет на Польщу? Я гадав, що він по п’яні давно просто пропустив свою зупинку і досі не може зрозуміти, де він знаходиться.
– Тому зайвий пасажир і сходить дочасно. – Промовив Мразін несподіваною холодною українською, що вибило зі стану комфорту обох його товаришів миттєво.
У туалетній кабінці щось грюкнуло чи-то обвалилося і почувся притиснутий крик, ніби кричали з пюрешкою у роті. Потім крик став чистим і дзвінким – кричала Іванка.
– Що там таке?! – Вигукнув професор.
Залінський в передчутті чогось жахливого зістрибнув з лави та разом з Крякою побіг до туалету, лишаючи незворушного білого офіцера позаду. За дверима була страшна картина. Підлога туалету провалилася і сільський ловелас шкреб ногами по колії, з останніх сил тримаючись за якусь трубу. Гуркіт був такий, що тільки крик до смерті переляканої дівчини міг його пересилити. Іванка намагалася витягти свого покупця з діри, та це було марно. Щойно вона повернулася до прибіглих, аби попросити про допомогу, вони обидва побачили, що її нижня щелепа рясно заляпана кров’ю.
– Вона відкусила йому хер! – Перелякався професор.
Щойно Залінський потягся до нещасного селюка, того різко затягло у діру – його спущені штани зачепило колесами.
– Треба зупинити цю електричку! Треба щось робити! – Голосила Іванка, яку вже саму силоміць відтягували з кабінки туалету.
– Єйо нєльзя астанавіть, і нікуда ви атсюда нє сайдьотє, пака ми нє прєбудім в Яблуньофку. – В очах Мразіна горіли диявольські вогні, а сам він стояв прямо перед трьома наляканими пасажирами, перекриваючи їм дорогу до протилежних дверей.
– У яку Яблуньовку? Це ж електричка закордон.
– А ти да сіх пор нічєво так і нє понял, Микола? С самава начала ми єхалі в Яблуньофку, кдє вам суждєно правєсті астатак вєчнасті, і кдє каждий дєнь вас будут жаріть ф жопу разукарашениє пад «Джокєраф» завєдуюші псіхіатрічєскава атдєлєнія номєр дєвять, смазивая ґандони Фінілгонам. І у вас будєт ґарєть срака! Вєчна! А ваш друг толька што сашол в мачє-дрістульная чістілішє, вєдь народ, строґа ґаваря, нє сільна вінават в сваіх ґрєхах і палачях – рязвє я нє гаваріл ета каждаму із вас раньше?
– Хто ти такк-кий?..
– Я…
– А реально, ким він буде? Я оце все писав і досі не надумав, що тут коїться і ким буде цей Мразін. Слухай, може, це буде земля? Типу Залінський іще на початку історії виїбав землю, і ось вона йому мститься. Що скажеш?
– Та х*йня какая-то все равно получится. Мразин во сне говорил похоже, но не то совсем. И типо опущенная земля стала белым офицером, чтобы отвезти этих троих в Яблуневку? Я думаю, туфта сюжет. Надо что-то менее оригинальное и более понятное быдлу. И почему земля везет еще этих двоих в какое-то засранное село? Они ж ее не *бли. – Вообще не понятно. И я думал, что ты вычеркнул тот эпизод с *блей земли? Мы же договорились. Да и Николку же там сожрали крысы, нет?
– Зараз і щурів згадаємо. Я подумав, що якщо Микола ви*бав землю фізично, то ці двоє типу ви*бли її науково та мистецьки, а Яблунівка – це пекло таке буде.
– Может, тогда просто ад? Давай «Агаду» достану. Сейчас подберем альтер-эго Мразину этому.
– Та нє, Яблунівка – це нормальна оригінальна тема. Треба ж символіки злиденности додати сюди. Во, Самуель – демон смерти. Буде Самуелем, що супроводжує цих трьох грішників на вічні муки після смерти. І давай уже закінчувати цю туфту, задовбала вже. Піпл схаває.
– А каво в етай історії ішьо может сімвалізіравать рускій афіцер? Нє зємлю же пайобаную! Нє, ну зємлю пайобаную тоже может, но автари сагласілісь на друґом. Я – Самуель! – і з цими словами він у два рухи розірвав на собі усю білогвардійську одіж, явивши шкіряну камезольку, БДСМ-кашкет і боксерки «McGregor». А ще він був дуже накачаний . – Владика мьортвих (очі його загорілися червоним світлом), і я вєзу ваши ніскіє души в хутший із круґоф Яблунь… ем… то єсть ада на зємлє, каторий називаєца Яблуньофкай! Помнітє лі ви канкрєтна как папалі на етат рєйс? Канєшна нєт, вєдь ви папалі сюда сразу послє смєрті. Ти, Кряка, бил раздавлєн мєдсєстрой в облікє тампона прі пабєгє із дуркі, і так і нє смох живим вибраца аттуда. Тєбя, Микола, сажралі криси, пака ти зємнлю трахал…
– Ти землю їбав?! – Синхронізувалися двоє інших.
– Бл*ть, тваю мать! Нє пєрєбівайтє, чєрті! Да, он єбал зємлю, і єво сажралі криси і закусалі ґадюкі, пака он ета дєлал. А ти, Іванка, умєрла єшьо тахда, каґда начала вмєста пєнія занімаца прадажай шаравар і сасать бидлу ф параше, штоби праєхать дальше. Ви троє мєртви, і ви – маі! Вам нєкуда бєжать ат мєня і сваєй атскай сутьби!
– Я не дам нікому їбати себе Фіналгоном знову!!! – Кряка з усією силою, притаманною лише завсідникам дурки, влетів у Самуеля проходом у ноги та вбив його у найпершу ж лаву. Розпочалася жорстока бійка між знаменитим професором і самою смертю – прямо як у якійсь тупій книзі! Не пам’ятаю, як називається. Цей же Кряка її й написав.
– Тікаємо через діру в туалеті! Це наш єдиний шанс, Ванко. Хутчіш! Кряка затримає його ненадовго! – Залінський потяг її до туалету, зачинивши за собою важкі двері на барашку. – Я перший, добре? Я нащупаю за що схопитися, чуєш? Горизонтально падай на колію, коли міцно триматимешся під вагоном, добре? Лише горизонтально, бо розчавить. – Іванка на це лише злякано кивнула, і він поліз до діри. – Так, тут є за що триматись, лізь за мною, хутчіш! – Але в ту ж мить двері туалету видерли разом із м’ясом і відкинули назад. Самуель схопив Іванку за талію та закинув якнайглибше у вагон.
– Куда ета ти, Коля? Єслі «Украіна» єдєт в Яблуньофку, то єдєш і ти с нєю, тварь!
Залінському нічого не лишалося, окрім як скинутися прямо на колію. Почувся страшний рев звідусіль, дійсно ніби диявольський. Але це було не найгірше! Пасажири всіх наступних вагонів майже разом вирішили змити туалет. Залінського поливало сечею, дристульками, сечею, дристульками, дристульками із сечею, знову дристульками, аж поки в очі не вдарило те яскраве світло, що невпинно наближалося.
Він прокинувся у холодному поту, увесь обіссяний і обдристаний. Слава Богу, то був лиш сон. Лише нічне жахіття. Він подивився праворуч – поруч мирно спав Іван, його хлопець, із яким вони ось уже кілька місяців намагалися зачати дитину. Може вони щось не те роблять – подумалося Залінському – може треба помінятися місцями? Тоді він принаймні обсиратиметься вночі не так часто. Чи, може, це Всевишній карає його за якісь минулі провини? Може він неправильно жив і нагрішив перед небом? Хто знає, може, через ухил від мобілізації така кара на них обох? Які важкі думки із самого ранку насіли на бідолашного… Він ніжно поцілував сплячого Івана у плече і накрив його ковдрою повище, через що той усміхнувся у дитинячому теплому сні та обійняв себе самого, шукаючи коханої руки. Залінський якомога м’якше підвівся з ліжка, якраз тоді, коли так недоречно десь удалині розпочався черговий сигнал повітряної тривоги, став навколішки перед рубльовською «Святою Трійцею» та пошепки зачитав молитву.
– Пух, бл*ть, Коля, ти шо, кравать абасрал? Совсєм диб*л шолє?!