Пустинна гроза розпускає свою вогненну квітку.
Завжди несподівано і раптово.
Це все починається завжди несподівано.

І, майже завжди, раптово.

І це притому, що ніщо не заважає видовищу – блюдечко піску, наповнене по горизонт, та пінка нічного піднебесся, а ти, завжди посередині цього дійства. Грому не чутно до останньої хвилини, лише струси, струси, струси повітря після його гуркотів.
Але по тому, з якою швидкістю зникають зірки з неба, всьому живому довкола, і в першу чергу піщаній гадюці, яка тут же угвинчується в глибину, зрозуміло – накриє, точно що, накриє і мало не здасться.
Бігти – куди – тремтіння до селезінки, падай, падай, сунь пику у пісок, адже блискавка шукає будь-який горбок, щоб гуркнути туди, спопеляючи.
Так, почалося, вогненні стріли все ближчі і ближчі, ось, ти вже чуєш рев небесного водоспаду, це на тебе насувається стіна з води, і вихор, вихор, перед цією стіною піднімає клуби піску, які тут же поглинаються з такою жадністю і жорстокістю, що ти розумієш, у цьому пеклі вижити, ну, ніяк. Все це переможно гуркотить, гуркотить до глухоти, ось тебе вже засипає - очі, ніс, вуха, здається, ще мить і твоє тіло закрутить над землею, а потім, як…

І…

Нічого.

Змахнувши величезним своїм рукавом, провидіння відхилює все це вліво і ледь вперед, і твоя смерть проноситься в ста кроках від тебе, летить на схід, залишаючи за собою миттєві водяні буруни, які тут же зникають, зникають, зникають у піску.

Пронесло…

Цього разу пронесло.